Лебедин (МАН)

30.11.2015 21:09

                      Історія заснування с. Лебедин

Хто зна на  Вкраїні село на горбах,

Яке потопає в квітучих садах ?

Тут Лебідь колись ще гніздо своє звив,

З тих пір воно зветься село Лебедин.

                          (з пісні «Лебединський вальс» В.Т.Балана)

В самому центрі карти України – Черкаська область, а в її середині – наше село Лебедин.

Воно має давню історію, інколи ставало свідком визначних подій, привертало увагу істориків та письменників. За час свого існування Лебедин «на кривавих шляхах, де татари світили у вікна пожежами» перетерпів спустошливі набіги кочівників, численні війни, розорення і занепад, його жителі змушені були захищати свої сім’ї та нажитки, і тут «постійно сочилися струмки криваві наших прадідів». Як поселення Лебедин приваблював до себе увагу господарськими вміннями жителів, бо здавна вони славились садівництвом, обширними пасіками, ловлею риби, полюванням та зручним розташуванням серед лісу.

Розташований Лебедин на горбистій  місцевості, біля витоків річки Турії, на вододілі басейну Бугу та Дніпра. Відстань до районного центру Шполи – 12 км. Землі Лебедина межують із землями Шполи, Мар’янівки, Матусова, Макіївки, Журавки, Межигірки, Лип’янки та Кримок. З трьох сторін села видніються ліси (Шполянський, Лебединський, Грабський, Джиговове). Річка Турія з часом перетворилася на каскад ставків, що тягнеться до Журавки.

Про походження назви села Лебедин існує декілька легенд. За першою легендою назва походить від козака Лебедя, який першим поселився серед лісу, а біля нього почали селитися інші люди. Можливо, в давні часи, коли річки і струмки були повноводнішими, тут водилося багато водоплавних птахів, в тому числі і лебедів, які і сьогодні не обминають ставки нашого

                                              - 2 -

села. Тому не виключено, що цей прекрасний птах дав назву нашому селу. Ще за однією версією, назва села могла походити від назви величезного лісового масиву, серед якого воно колись знаходилося.  Вперше ліс Лебедин показаний на карті  Боплана 30-х років XVII ст.

Лебедин по праву вважається найстарішим селом в нашій місцевості. Як поселення воно вперше згадується в документах ІІ половини XV століття. Тоді ця територія входила до Черкаського повіту, Київського князівства (потім воєводства), Великого Князівства Литовського. Перші письмові згадки про Лебедин знаходяться у старовинному зводі документів Литовської держави, так званій Литовській метриці, основний фонд якої зберігається в архіві древніх актів у Москві. Саме в Литовській метриці вперше згадується село Лебедин, яке князь Казимир віддав Івашку Львовичу на Виленському сеймі 1448 року: „А Ивашку Львовичу на отчину потверженье на селе Релев, а на Расечеев, а на Лебединськие доходы”. Цей факт прокоментовано М.С.                                                          

Грушевським в т. VIII «Історії України-Руси» на с.15: «.. то доходи лебединські», що належали як отчина Івашку Львовичу разом з селами Релів і Росечеїв, можна класти на околиці звісного Лебедина…».

Таким чином, можна сказати, що першим власником Лебедина, що згадується в історичних джерелах, є якийсь Івашко Львович в 1448 році, а вже пізніше Лебедин переходить у власність князя Федора Глинського. Польський історик Є.Руліковський прямо вказує, що Лебедин, як поселення, був наданий  київськими удільними князями Федорові Глинському за військові заслуги. А київськими удільними князями були тоді  Олелько Володимирович (1440-1455 рр.) та Семен Олелькович (1455-1470 рр.). Отже, можна впевнено стверджувати, що Лебедин уже існував в 1448-1470 рр. . В ХХІІ томі  „Історичних джерел” А. Яблоновського читаємо: „Князям Глинським в Черкаському повіті надано Казиміром Ягеллончиком в долині Росі Мошни (1448), потім на Тясмині отримано в 1495 від князів Олельковичів Радивоново (Жаботин) та на Тур’ї – Лебедин”.

                                             - 3 -

 Значні історичні події та видатні постаті Лебедина

27 червня 1495 року син Федора Глинського Богдан звернувся до великого князя Литовського Олександра з проханням підтвердити попередні надання його батькові і видати необхідні документи замість знищених у Києві під час нападу татар. Олександр видав Б.Ф.Глинському відповідну грамоту, а в 1498 році повторив її з розширеннями та уточненнями.

Цікавим виявився родовід князів Глинських. З’ясувалось, що їхній рід походить від всім відомого татарського хана Мамая. Його син Мансур-Кіят заснував у степах три міста: Глинськ, Глинище і Полтаву, що перейшли у власність його старшого сина Лекси. Пізніше Лекса прийняв у Києві хрещення , дістав ім’я Олександр і поступив на службу до великого князя Вітовта і з цього часу рід почав називатися Глинськими. Їм, як уже відомо, належав і наш Лебедин. Наступними власниками села були син Богдана Володимир Глинський та його дочка Олена Володимирівна, яка мала сестру в четвертих Олену Василівну Глинську,  що вийшла заміж за московського князя Василія і стала матір’ю відомого російського царя Івана Грозного. А Олена Володимирівна вийшла заміж за Василя Довмонта, який володів селом Мошнами і тому називався князем Мошенським.

Подружжя Мошенських мало чотирьох дочок і відповідно чотирьох зятів: Кельбовського, Грибуновича-Байбузу, Лукієвича-Кохановського, Берухальського. За люстрацією 1552 року Лебедином володіли спільно Ян Кельбовський та  Михайло Грибунович. На той час Лебедин був, певно, чималим поселенням. Польський історик  Яблоновський  вказував, що напередодні унії (1569 р.) найбільшими поселеннями в Черкаському повіті на Правобережжі були: Мошни, Лебедин, Мліїв, Радивоново (Жаботин).                                      

У хвилі надання лебединського поселення князеві Федору Глинському, в тих місцях ще не було жодних назв крім Лебедина і Кирилова. Певно, що князі Глинські та Довмонти-Мошенські заселили ці місця. Та незабаром і ці

                                        - 4 -

перші поселення були стерті татарськими нападами, бо знаходилися вони поблизу шляху набігів, який називався Чорним. Через „чорний” ліс                                     

лебединський, де було багато потаємних проходів та стежок, власне, і проходив той шлях. А боронили свою землю від нападів татарських козаки. Виникнення козацтва припадає на другу половину ХV століття, що співпадає з первісним заселенням Лебедина. Можливо, у числі перших поселенців  був і легендарний козак Лебідь.

Лебедин, певно, був добре пошарпаний цими татарськими набігами, бо в документі, датованому 1604 роком, йдеться про новозаселений Лебедин, жителі якого на чолі з отаманом відібрали коні у якогось польського шляхтича. У відомостях на внесення подимного податку (1628-1631 рр.). Лебедин записується незаселеною пустинею, але податок вноситься „згідно старих поборів 8 злотих 7 грошів”. Можливо, що в ті часи власники маєтків у такий спосіб ухилятися від податків.

В 1645 році Лебедин потрапляє в руки великого польського магната гетьмана коронного Станіслава Конецьпольського, якому Степан Лукієвич-Кохановський (онук Олени Володимирівни Глинської) продає свою частку спадщини. По смерті Станіслава Конецьпольського в 1646 році Лебедином володів його син Олександр. Гетьман Конецьпольський мав значні воєнні сили і міг краще захистити село від безконечних татарських набігів. Лебедин вийшов нарешті з пусткування і на його давньому урочищі заквітло село. В обширних лісах, які оточували Лебедин, зароїлися пасіки. Десятина від них становила значне джерело прибутків для власників села. Рачинський повідомляє, що в ті часи із самої десятини наточувано двісті півбочок меду, з тих лісів добували поташу на 15 000 злотих. Конецьпольські були дбайливими господарями на своїх землях. Повноводні струмки по всіх околицях перекривалися греблями для влаштування млинів.Існує легенда, що в лебединському лісі мав пасіки якийсь шляхтич Пшонка, але   під   час війни

чи       то       загинув,     чи     то     втік,     а     Богдан      Хмельницький,   

                                                                            - 5 -

захопивши у війні з Конецьпольським „70 міст і села без числа і пасік незміряних, з яких були великі прибутки”, захопив разом і Пшончину пасіку. Прогнавши Конецьпольського та Пшонку, Хмельницький не поспішав віддавати Лебедин попереднім власникам. Та у 1657 році Хмельницький помер, а це питання не було вирішене. Через два роки після відомого Гадяцького миру, адміністрація гетьмана Івана Виговського якось переконала польські власті, що маєтки Лебединський, Млієвський та Жаботинський є не приватні, а державні, тобто королівські. Тому польський король Ян Казимір роздав певну частину королівщини у власність вірним і заслуженим перед державою козакам: Данилу Виговському, Зарудному, Хмельницькому, Яремі і Лесницькому.  Тим часом, дізнавшись про це, Станіслав Конецьпольський (син Олександра) – справжній спадкоємець цих земель, розшукав необхідні                                                  

документи і виступив на сеймі. Сейм призначив комісію для визначення прав спадку всіх земель Конецьпольського, і вже 1661 року на сеймі була прийнята постанова про повернення цих маєтків Конецьпольському.

В той же час у Лебедині, в урочищі Чичкове, ієромонах Оникій Симонович, який керував пасікою Виноградського Ординського  монастиря,                                                 

що знаходилася в цьому урочищі, вирішив заснувати монастир. І в 1657 році на цю святу справу його благословив Київський митрополит Дионісій Балабан іконою Святого Георгія.  Так розпочалася діяльність одного з найстаріших монастирів в Україні – Лебединського Георгіївського чоловічого монастиря. Про історію цього монастиря буде викладено нижче.

Звичайно, наявність монастиря справляла помітний вплив на життя села, піднімала його статус. Ченці були, в основному, освіченими людьми, добрими професіоналами в тій чи іншій справі. Вони багато їздили або приходили в монастир з інших країв, приносячи досвід і знання. Мабуть, завдяки появі монастиря в Лебедині почало розвиватися культурне садівництво, яке потім стало приносити його жителям значні доходи.   До того      ж  монастир  був  пристанищем  і  захистом  для    багатьох людей. За

                                             - 6 -

спогадами старожилів, тут часто доживали віку тяжко поранені або престарілі козаки. Сучасний історик В. Сергійчук прямо вказує на те, що в Лебедині був шпиталь для поранених козаків. Коли якийсь козак був уже не в змозі нести службу через поранення чи хворобу і відчував наближення смерті, то товариші йому казали: „Пора вже йому на Лебедин”.

Лебединський Георгіївський монастир відомий також своїми відносинами з видатними особами, що з’являлись на його терені. Так, святу обитель, що не мала своїх засобів для самозахисту від грабіжників, прийняв „під свою охорону” український гетьман Петро Дорошенко, видавши Лебединському монастиреві два охоронних листи: один в містечку Медведівці 14 березня 1666 року, а інший в Чигирині 3 вересня 1668 року.7 А в 1692 році гетьман Іван Мазепа в рейментарському листі ігумену Феофану Завадському дозволив забирати на монастир майно одиноких померлих людей, що сприяло збагаченню Лебединського монастиря.

Відомо, що в 1823 році в Лебедині побував малий Тарас Шевченко зі своєю сестрою Катериною, яка приходила помолитися перед шлюбом за щасливе подружнє життя в Миколаївський жіночий монастир.8 Тоді ще було багато живих свідків Коліївщини, і Шевченко наслухався  спогадів від одного старезного монаха про гайдамаччину,   освячення  ножів  у  Лебедині.                                             

Вони потім і послужили основою створення знаменитої поеми „Гайдамаки”, де є цілий розділ під назвою „Лебедин”.

В 1682 році Лебедин після смерті Станіслава Конецьпольського перейшов до його родича Яна Олександра Конецьпольського, а з 1712 року – до родини князів Любомирських: спочатку – воєводі сандомирському князю Юрію Любомирському, по ньому київському воєводі князю Станіславу Любомирському, потім його синам Михайлу і Ксаверію. На той час в Лебедині проживало чоловіків – 427, жінок – 467. Це перші статистичні дані про населення Лебедина, яке становило тоді приблизно 900 душ.

                                                                                                             - 7 -

 Князь Ксаверій був добрий  і дбайливий господар, за його володіння відбудовані спустошені раніш добра і проведена активна політика по збудуванню слобод, князь опікувався долею Георгіївського монастиря та дозволив будувати у своїх володіннях жіночий монастир у Лебедині і продав монахиням за 30 карбованців землю для забудови. І постав у 1779 році Лебединський Свято-Миколаївський жіночий монастир, про який буде йти мова нижче.  

1787 рік був визначним для історії Лебедина. В цьому році польський князь Ксаверій Любомирський продав смілянський ключ маєтків, до якого входив і Лебедин, відомому російському князеві, фельдмаршалу російської армії Григорію Олександровичу Потьомкіну за 2 мільйони  карбованців. Становище Лебедина було досить своєрідним. З одного боку лебединці були кріпаками російського князя, але адміністративно належали до польської держави. Вже після введення російського війська в 1792 році на Правобережжя та адміністративних перетворень, що тривали до 1796 року, Лебедин    був   включений   спочатку  до   Київського намісництва, потім до                                              

Катеринославського, а з 1797 року увійшов до складу Чигиринського повіту Київської губернії. На 1808 рік в Лебедині було 467 дворів і 2663 жителі.

В 1791 році помирає світлійший князь Г.О.Потьомкін Тавричеський і його маєтки було поділено між численними нащадками. Лебедин, в числі                                                 

інших навколишніх сіл, дістався племінникові князя, генералові М.П.Висоцькому і входив до Златопільської економії. У 1824 році генерал подарував Лебединському Георгіївському монастиреві 45 десятин 458 кв. сажнів орної і сінокісної землі з дрібним лісом біля хутора Тартак, 50 тисяч випаленої цегли, 25 хур хмизу для огорожі, скасував щорічний податок на млин в розмірі 100 рублів, накладений князем Любомирським.

28 січня 1806 року в сім’ї диякона Миколаївського монастиря Лук’яна Трезвінського народилася дівчинка Ганна. Сама по собі  ця подія звичайна. Але пройде час, і Ганна вийде заміж   за   Матусівського священника Семена

                                           - 8 -

Левицького і стане матір’ю  відомого класика української літератури Нечуя-Левицького. Скоро вони виїдуть у Стеблів, прихопивши з собою із Лебедина  бабу Мотрю. Вона нянчитиме майбутнього письменника, а він з великою теплотою буде згадувати її все життя, особливо за знання народних пісень, колядок, казок,  звичаїв.

У 1821 році було закладено в Лебедині фундамент Преображенської церкви, а 19 серпня 1826 року вона була освячена і почала свою діяльність, залишивши помітний слід в історії села.

За своєю духівницею від 10 липня 1827 року генерал Висоцький заповів Златопільський маєток своїм внучатим племінникам Андріяну і Петру Федоровичам Лопухіним. У 1844-1845 рр. брати поділили між собою власність і Лебедин, разом із Златополем, Турією, Тишківкою, Капітанівкою, Листопадовим та іншими дрібнішими селами відійшов у володіння надвірного радника, майора у відставці Петра Федоровича      Лопухіна. Діти

П.Ф.Лопухіна Ганна (1829 р.н.) і Микола (1830 р.н.) у 1853 році поділять спадщину свого батька і Лебедин дістанеться Миколі.

І Висоцькі і Лопухіни були досить жорстокими поміщиками, нещадно експлуатували своїх селян-кріпаків та карали їх за найменшу провину.  Лебединці протестували як могли, скаржилися в різні інстанції, а в 1847 році зробили відчайдушний крок і вручили свою скаргу самому імператорові Миколі І. Цар негайно доручив київському військовому генерал-губернатору розслідувати цю справу і в Лебедин прибула комісія на чолі з чиновником для особливих доручень Романовським. Справа тривала три роки і була закінчена восени 1850 року. Очевидно такі скарги надходили й з інших сіл в різні інстанції. І тому за перевищення влади Миколу Лопухіна було позбавлено права керувати маєтками і вони були підпорядковані опікунській раді.

В 1846 році на північній околиці села почалося будівництво цукроварні. Ця подія співпала з цукровим бумом, що охопив тоді Україну. Почала

                                                   - 9 -

інтенсивно розвиватись цукрова промисловість. Хоча цукровий буряк був досить трудомісткою культурою, а отримання цукру складним технологічним процесом, прибутковість цукроваріння була на той час надзвичайно високою. Прибуток від цукрових буряків майже у 38 разів перевищував прибуток від пшениці, що і викликало надзвичайний ажіотаж навколо цукроваріння.                                                 

Засновниками цукроварні в Лебедині були: власник Лебедина поміщик П.Ф.Лопухін та купець – єврей з м. Златопіль Абрам Маркович Бродський. Мабуть, цей дует був не випадковий. Звести цукроварню Лопухін сам не міг через фінансову скруту, зате в нього була земля і ліс. Купець А.М.Бродський мав гроші, але не мав права на придбання землі (згідно з законами Росії євреї були позбавлені цього права). Отож, спільними зусиллями цих двох осіб цукроварня була побудована і в кінці 1847 року почала свій перший сезон.                                         

Щодо Бродських, то вони в ХІХ на початку ХХ століття відігравали досить помітну роль в Україні, особливо як цукрозаводчики. Засновником роду Бродських був Марк Шор, син відомого бродського рабина з шанованого єврейського роду Авіас-Шор. Він переїздить з Бродів, змінює своє прізвище, хоч і не забуває попереднє. Тепер сім’я зветься – Бродські-Шор. Проживали вони у Златополі, де була їхня головна контора до 1875 року. У Марка було четверо синів: Зельман, Ісаак, Абрам, Ізраїль. Абрам Маркович започатковує наш завод, в 1854 р. він орендує його у поміщика Лопухіна, а в 1856 році завод переходить в оренду до брата А.М.Бродського Ізраїля Марковича. Саме Ізраїль Бродський стає одним із найбагатших цукровиків Південно-Західного краю. І стартом до його майбутньої слави був Лебедин, де він одразу розширює підприємство, прибудувавши у 1858 році рафінарню. І.М.Бродський вклав у її будівництво 85 000 крб, що було для тих часів чималою сумою, однак і прибуток став стабільніший. 

2 липня 1854 року М.П.Лопухін продає Лебедин судді чигиринського повіту Йосипу Тимофійовичу Роговському.  Відомо, що Роговський був

                                           - 10 -

відчайдушною людиною, бо не боявся брати у борг. Так, 13 листопада 1854 року він позичив у поміщика Я.Наумова 25 500 рублів строком на рік, а в 1860 році Роговський заклав Лебедин у Московську Сохранну контору під заставу 103 728 крб. 29 коп. Його дружина Кароліна Іванівна Роговська після смерті чоловіка в 1861 році вимушена звертатись до Його Імператорської Величності Олександра Миколайовича з проханням повернути їй Лебедин після „вычета и отсылки в Московский опекунский совет 5401 рублей 13 коп. из пренадлежностей моей и прочих наследников умершего моего мужа».

Відомо також, що у Йосипа Тимофійовича Роговського було багато синів: Тимофій, Василь, Іван, Єгор, Дионісій, Петро, Франц-Миколай, Олександр, Андрій, Людовік-Осип. Після батька наступним власником Лебедина був Андрій Йосипович Роговський, який 10 червня 1863 року продав Лебединський цукровий завод І.М.Бродському.

У вересні 1888 року І.М.Бродський помер і власниками заводу стали брати Лазар і Лев Ізраїлевичі. Ім’я Лазаря Бродського пов’язується з легендами про казкові можливості: досить сказати, що на заводах Бродського вироблялось  ¼  рафінаду Росії. Представник могутніх фінансових і промислових кіл Росії Лазар Бродський уміло використовував батькову спадщину і власні яскраві здібності. Його успіхи у підприємництві просто вражали. Фольклор зберіг приказку: „Чай Висоцького, цукор Бродського”.                                                 

А якість лебединського цукру була досить високою. Не пройшло і 25 років з моменту випуску першої продукції, а наш рафінад вже відзначався на міжнародних виставках:

у Петербурзі  в 1870 р. – срібна медаль;

у Відні в 1873 р. – Die verdienste Medaile;

у Філадельфії в 1876 р. – Certificate of Award;

у Москві в 1882 р. – золота медаль;

у Парижі в 1889 р. – золота медаль;

у Ліоні в 1894 р. – золота медаль.

                                            - 11 -

У 1900 році брати Лев і Лазар Бродські були нагороджені у Франції орденом Почесного легіону за якість нашого цукру, а цим орденом уряд Франції іноземців нагороджував дуже рідко.

В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Лебедин розбудовувався. У 1860 році Роговські побудували на західній околиці села винокурню, на якій працювало 18 чоловік. За рік там перероблялось 31 000 пудів (517 т) зерна, з якого викурювали 18 500 відер горілки. Працювала також невелика цегельня, на якій вироблялось за рік 50 000 штук цегли. У 1899-1900 роках було збудовано залізничну вітку Сигнаївка-Лебедин довжиною 12,46 версти (13,4 км). Будівництво велося Олександрівським товариством цукрових заводів з подальшою передачею вітки Південно-Західній державній залізниці. Вартість вітки становила 295 650 крб. Зі    станції     Златопіль можна   було   придбати

квитки у всі кінці імперії. Один раз на тиждень зі станції відправляли за розкладом пасажирський вагон на станцію Цвіткове.                            

У ніч з 13 на 14 грудня 1902 року сталася в Лебедині трагедія: згоріли цукровий і рафінадний заводи. Сума збитків становила приблизно 1 мільйон 400 тисяч  крб. Відразу після цього лиха почалося інтенсивне будівництво нового, вже тільки рафінадного заводу. Темп будівництва був дуже високий. Але головний корпус заводу, паровишня і башта – все це було збудоване за два роки і вже у травні 1905 року завод дав першу продукцію.

Під час будівництва заводу 19 вересня 1904 року помер Лазар Бродський і завод перейшов у власність його брата Лева Бродського, а у 1912 році власником заводу став Абрам Добрий. В Лебедині на кошти Бродських була побудована лікарня, якою ми користуємося і нині, єврейська синагога, утримувалося двокласне училище при заводі, єврейська колонія, що нараховувала 300 осіб і проживала в районі рафінадного заводу, теж користувалася милістю Бродських. Доброчинна діяльність Бродських була відома в усій Україні.

                                                                                                 - 12 -

       Лебедин у ХХ столітті

На початок ХХ ст. Лебедин був досить великим населеним пунктом і вважався волосним містечком. До нашої волості, крім Лебедина, входили Журавка, Турія та Буда-Макіївка. У 1900 році в селі проживало 6982 жителів. В Лебедині діяли такі навчальні заклади: двокласне училище при заводі, однокласна міністерська школа  та церковно-приходська школа в центрі села. Також у селі діяли  Георгіївська та Спасо-Преображенська церкви та єврейська синагога.                                                 

Революційні події у Росії 1905-1907 років мали відгук і в Лебедині. У червні 1906 року біля сільської управи відбувся мітинг селян, які вимгали у керівництва поміщицької економії підвищення зарплати і оголосили страйк, припинивши роботу на полях і в економії. У відповідь на непокору селян 23 червня 1906 року в Лебедин був введений ескадрон 25-го драгунського полку, солдати якого почали чинити насильство над селянами. Лебединці вдалися до збройного повстання, їм на допомогу прийшли робітники заводу. Селяни і робітники, озброєні вилами, косами, сокирами і рушницями рушили до сільської управи, де знаходились їхні заарештовані товариші, і вступили в бій з драгунами. Було поранено 5 драгунів і троє повстанців. 28 червня драгуни отримали підкріплення і примусили селян здати зброю (близько 50 револьверів і рушниць). Військовий суд засудив майже 40 селян та робітників. Найактивніші організатори повстання Мефодій Пухлій, Григорій Рудас та Андрій Двірник були засуджені до страти, та вирок було замінено на 20 років каторжних робіт.

В 1917 році , в результаті столипінської реформи, в Лебедині з’являються хутори багатих хазяїв: Конюка, Седика, Олійника. Розрозстається хутір Митниця, з’являються перші поселення на Тартаку.

Сезон 1916/1917 рр. був для рафінадного заводу останнім. Цьому новому потужному заводу не судилося продукувати традиційно високоякісний

                                                                                                          - 13 -

рафінад. Буремні події революції 1917 року і наступних років визначили для нього іншу долю.

Восени 1917 року почалися виступи селян, стихійні захоплення землі, в ході яких було розтягнуто майно економічних дворів Роговського, а пізніше розібрані всі будівлі. У 1918 році село було окуповане німцями, які спробували відновити панську економію і заставляли селян повернути назад крадене добро.

Найважчим був 1919 рік, який пройшов фактично у безвладді. З падінням в кінці 1918 року режиму Скоропадського в Лебедині ніякої влади не було. Спроби встановити владу УНР та Денікіна не мали успіху через їх короткочасний вплив на село. Через проходили загони повстанців (Григор’єва, Гризла, Махна, Чорного Ворона та ін.), а то й просто кримінальні банди. Охоронники заводу старалися захистити майно підприємства, але адміністрація заводу змушена була сплачувати контрибуції різним військовим формуванням.

У березні 1919 року Чигиринський ревком зробив спробу відновити в Лебедині радянську владу. 28 березня відбувся сільський сход, на якому було обрано делегатів на з’їзд Чигиринської повітової ради. Та спроби встановити хоч якусь владу не вдались. Натомість почалися єврейські погроми. У травні 1919 року було підпалено двоповерховий ресторан, аптеку та ряд магазинів, вбито більше 20 чоловік. Наприкінці лютого 1920 року в Лебедин було направлено загін особливого призначення, який заарештував кілька десятків селян, що були потім розстріляні, а у травня 1920 року через село переходили частини кінної армії Будьонного і теж грабували селян, розстріляли двох                                           

священників. Разом з будьонівцями у село прибули і продзагони, щоб зібрати продрозкладку.  Протягом року в Лебедині було створено ревком, очолюваний Лупком Я.М. та волосний виконавчий комітет на чолі з Ф.В.Апостолом. 22 грудня 1920 року було обрано першу сільську раду.

                                                   - 14 -

З липня 1920 р. по весну 1923 року Лебедин разом з Чигиринським повітом входив до складу  Кременчуцької губернії. 12 квітня 1923 р. волості і повіти було ліквідовано і Лебедин ввійшов до Матусівського району, який був у складі новоствореної Черкаської округи.

Рафінадний   завод  до 1924 року підпорядковувався Київському, а потім Уманському відділу цукротресту. Селянські господарства у 1923-1925 роках об’єдналися у перші ТСОЗи: „Сіяч” і „Грім”.

У 1928 році почалося будівництво середньої школи №2 в центрі села, яка відкрилася у вересні 1930 року. Біля заводу вже діяла семирічна трудова школа.

На зиму 1929/1930 рр. була проведена колективізація. На території Лебедина був утворений колгосп ім. ХІІ-річчя Жовтня з трьома господарчими відділками, очолений С.М.Кохном. В ході колективізації було проведено „розкуркулення”: 1 березня 1930 року 40 куркульських сімей були відправлені на висилку у Вологду.

Вже в 1932 році в селі почався голод: люди вмирали через недоїдання, а зимою, навесні і влітку 1933 року голод набув масового характеру. Вимирали цілі сім’ї. В Лебедині відмічені випадки людоїдства і трупоїдства. Голодомор 1932-1933 років забрав близько 3500 жителів села.

У 1934 році почалася реконструкція заводу. Рафінадне устаткування демонтували і вивезли на інші заводи. Відбувалась реконструкція обладнання заводу  і з 1937 року він вже став насіннєвим. Дирекцію заводу очолив Володимир Антонович Очеретяний, а з середини 1937 року – Михайло Олександрович Корнєв. В 1937 році завод за добу обробляв 144 т насіння.   

Влітку 1933 року один колгосп був поділений на три: ім. ХІІ-річчя Жовтня – очолювали Стариченко, С.М.Кохно, Ф.Ф.Нудьга, ім. Петровського – очолювали С.М.Кохно, Л.Я.Кривов’язенко, Н.Г.Переміт, Г.І.Гресь, ім. Ворошилова – очолювали М.К.Коломієць, М.Я.Кочерга

                                                                                            - 15 -

У селі діяли три млини з нафтовими двигунами та кілька вітряків. В центрі села була кооперативна лавка (сільмаг). В сільському клубі була організована бібліотека і встановлена кіноустановка для демонстрування фільмів.

Та мирне життя селян було перерване війною. Вже 3 серпня 1941 року в Лебедин в’їхали передові загони німецької армії і село на два з половиною роки залишалось окупованим. Восени 1941 року в Лебедині була створена підпільна організація, очолювана Петром Осовським. Він був сержантом Червоної Армії, втік з німецького полону і, повернувшись у своє село, організував групу комсомольців у складі: Панаса та Вадима Грабових, Олексія Рудя, Андія Рудаса, Григорія Пелиха, Володимира Федорова, Марії Павленко, Григорія Колісника. Вони організували прослуховування                                                   

радіопередач з Москви, писали та розповсюджували в селі листівки з правдивою інформацією про події на фронтах. Та німці їх вислідили і 12 квітня 1942 року підпільники були заарештовані та відправлені в Шполу у в’язницю, де вони були піддані тортурам. Підпільники були звинувачені в прослуховуванні радіо, поширенні відомостей із Москви і зв’язок з партизанами і 22 квітня 1942 року їх розстріляли.

Великої шкоди населенню Лебедина було завдано наборами та відправкою в Німеччину працездатного населення, в основному – молоді. Таких наборів було три: 17 травня 1942 р., 31 травня 1942 р., в травні 1943 р. Людей з першого набору було вивезено до Баварії, а з двох останніх – у Австрію (Відень і його околиці).

26 січня 1944 року село Лебедин в ході Корсунь-Шевченківської операції було визволено від німецьких загарбників військами 155-ї танкової бригади під командуванням полковника І.І.Прошина. При звільненні Лебедина загинув 201 чол., а 498 лебединців полягли на різних фронтах Великої Вітчизняної війни.

                                                                                          - 16 -

Двоє лебединців стали Героями Радянського Союзу: Тур’ян Пінхус Григорович та Морозов Іван Олександрович.

По війні почалося відродження села. Відновили роботу завод, колгоспи, сільрада, школи. На початку 50-х років в Лебедині поступово починають проводити роботи по електрифікації села, які завершуються у 1955 році. На початок 1959 року всі три лебединські колгоспи  були об’єднані в один – колгосп ім. Петровського, очолюваний С.Г.Ткаченком. Та на початку 1969 року цей великий колгосп був знову розділений на три. Інтенсивно велося соціально-культурне будівництво. В 1960 р. була побудована школа №3, в 1965 році почала діяльність новозбудована школа №1, біля церкви побудований будинок культури. В центрі села постав обеліск Слави лебединцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. В 1973 році було завершено будівництво сільської ради.

На початку 90-х років з розвитком демократичних процесів відновлюється церковне життя: в 1990 р. починається відбудова Преображенської церкви,  в 1993 році – Миколаївського монастиря. Лебединський насіннєвий завод очолювали: з 1972 по 1989 рік – Даліба І.М., з 1989 по   - Кравченко В.І. В 1996 році Лебединський насіннєвий завод відзначив своє 150 –річчя. Населення в 1994 році в Лебедині становило – 5217 чол.       

Сьогодні в селі Лебедин діє три школи,  дільнична лікарня та амбулаторія, два будинки культури, три сільські бібліотеки, музей історії села та насіннєвого заводу,  насіннєвий завод, ТОВ „Агро-Відродження”, 15 фермерських господарств, чотири млини