Використання ідей О.А.Захаренка у сучасному навчальному закладі

01.12.2015 21:16

 

План лекції

1.     Вступ.

2.     «Феномен» Захаренка.

3.     Сахнівська школа: історія і сучасність (історія розвитку освіти с. Сахнівка).

4.     Основні ідеї авторської педагогічної системи О.Захаренка:

а) гуманістичнва спрямованість навчально-виховного процесу загальноосвітнього закладу;

б) ідея дитиноцентризму в контексті авторської школи О.А.Захаренка;

в) «педагогіка конкретної мети» як сутність виховної системи О.А. Захаренка;

г) сільська школа як центр виховуючого середовища.

Вступ до лекції

         Думка про те, що сучасна освіта в певній мірі переживає кризу, не є оригінальною. Ця криза полягає в тому, що два вектори діяльності навчального закладу – навчання  і виховання – розходяться все далі і далі.

         Науковці минулого і сучасності написали немало дисертацій, намагаючись висвітлити питання: що є первинним і найбільш необхідним – виховання особистості чи надання середньостатистичному учневі середньостатистичних знань силами (чи муками?) середньостатистичного учителя. І чому, навіть визначивши проблеми виховання як пріоритетні, з науковою точністю накресливши шляхи і напрямки виховного процесу, усвідомивши, яким має бути ідеальний образ випускника школи, ми настільки далекі від очікуваного результату?

Думки видатних філософів, педагогів, науковців про значення виховання:

Давній філософ  Аристотель колись казав: «Піклуючись лише про розумовий розвиток дитини, забуваючи про розвиток її почуттів, ми йдемо назад, а не вперед». Григорій Сковорода зауважував, що для того, аби виміряти небо та землю, спершу маємо виміряти самих себе, бо шлях до пізнання істини лежить через самопізнання: «Пізнай себе!»

Ейнштейн: «Метою школи завжди повинно бути виховання гармонійної особистості, а не спеціаліста».

         Д.Менделєєв: «Знания без воспитания – меч в руках сумасшедшего».

         Г.Уеллс: «История человечества все больше и больше становится гонкою между воспитанием и… катастрофой».

         Нова епоха вимагатиме передусім духовності, бо раціоналізм дійшов уже тієї межі, за якої прірва, крах.

         Розмірковуючи над цією проблемою, колишній міністр освіти Таланчук Петро Михайлович так висловлював свої думки:

         «Ще з витоків виховання та навчання розділилися на два напрямки: перший – розвиток навчання, знань, і виниклий на цих підвалинах розвиток науки, техніки, і другий – розвиток власне виховання. Між цими двома напрямками розвинулися глибокі протистояння, які з століття в століття дедалі більше загострюються і в наш час досягли критичної межі. Вирощені чудові плоди на освітній ниві людство вперто використовує собі на шкоду і настирливо перетворює їх на причину власної загибелі – така непомірна ціна цьому протиріччю.Таким чином, між вихованням, котре безнадійно відстало, і навчанням (освітою), яке бурхливе випереджало і випереджає його, утворилася зловісно зяюча прірва, на краю якої безпомічно балансує розгублене людство».

         До речі, слово «криза» японською мовою пишеться двома ієрогліфами. Один з них означає «небезпека», другий – «сприятлива можливість».

         Тільки пріоритетний, випереджальний розвиток виховання дітей і молоді, підпорядкування йому освіти, знань здатний привести до подолання кризи, бо подолання хаосу і відновлення порядку  починається з відновлення порядку в людських головах.. Він закликає, використовуючи реальні можливості МОНу, АПН, кожного педагога, приступити до розробки і втілення в життя практичних кроків створення системи наскрізного виховання на основі формування в першу чергу відповідних звичок і навиків та організації наскрізної системної освіти на базі новітніх наукових досягнень і педагогічних технологій.

        

«Феномен» Олександра Захаренка

 

Таким чином, питання щодо ефективної організації навчання і виховання учнів у закладах освіти є актуальним і важливим. Існуюча система виховної роботи, особливо в сільських школах, не задовольняє вимогам часу і не дає можливості у повній мірі реалізувати мету і завдання Національної програми виховання дітей та учнівської молоді в Україні. Крім того, недостатньо використовуються виховні можливості навчальних предметів. Це обумовлено тим, що традиційний навчально-виховний процес сучасної школи не може максимально повно задовольнити потреби дитини і забезпечити достатній рівень її розвитку, тому що, по-перше, навчальні програми з різних предметів обмежують коло знань, що має отримати дитина; по-друге, сучасна класно-урочна система навіть в навчальних закладах нового типу не спроможна врахувати особливості кожної дитини в її прагненні до самореалізації як особистості. Таким чином, тільки пріоритетний розвиток виховання дітей і молоді, підпорядкування йому освіти, розробка і втілення системи наскрізного виховання у практику роботи навчальних закладів допоможе вирішити ці проблеми.

Саме тому безцінним є досвід Сахнівської школи Корсунь-Шевченківського району Черкаської області – авторської школи Олександра Антоновича Захаренка, де було створено унікальну систему навчально-виховної роботи, яка забезпечувала формування толерантної особистості, готової до співробітництва, сприяла розвитку здібностей до творчої діяльності, тобто систему, що базується на принципах дитиноцентричної концепції виховання в контексті особистісно орієнтованої педагогіки, обґрунтованої Бехом І.Д.

Сахнівську школу в певній мірі можна вважати унікальним закладом, оскільки навчально-виховний процес у ній був конкретним прикладом втілення педагогічних теорій і творчим продовженням практичних напрацювань багатьох педагогів-попередників О.А.Захаренка, його ідеї тісно переплітаються з теоретичними напрацюваннями багатьох педагогів нашої країни і зарубіжжя, а саме: як відомий соціаліст-утопіст ХІХ ст. Роберт Оуен у Великобританії [Нью-Ленарк, Шотландія], О.А.Захаренко в українському селі Сахнівка перетворив навчальний заклад у духовно-інтелектуально-культурний центр; враховуючи твердження Т.С.Шацького щодо необхідності “педагогізації середовища” і активної участі шкільного колективу в удосконаленні оточуючого середовища, педагогічний колектив Сахнівської школи на чолі з Захаренком виховував дітей, одночасно здійснюючи вплив і на батьківську громадськість. Намагаючись забезпечити повноцінний виховний вплив на учнів своєї школи, О.А.Захаренко враховував можливості всіх суб’єктів соціокультурного середовища: педагогічний колектив не тільки підтримував зв’язки з різноманітними закладами, об’єднував їхні зусилля у вихованні учнів, а й фактично досяг того, що школа стала центром культурно-виховного середовища.

Ця школа стала унікальним закладом, органічно поєднавши елементи різноманітних педагогічних технологій: метод колективних творчих справ, розроблений І.П.Івановим; нову інтерпретацію методу проектів Дж. Дьюі, який відомий з кінця ХІХ – початку ХХ віків і  розглядається у сучасних працях О.М.Коберника; ідеї А.С.Макаренка щодо організації учнівського самоврядування; роздуми В.О.Сухомлинського про співвідношення навчання і виховання, роль колективу для особистості, значення трудового виховання; гуманно-особистісну технологію Ш.Амонашвілі; різноманітні експерименти щодо активізації навчального процесу, використання нових форм діяльності школи, як у французького педагога Селестена Френе. 

Сучасна педагогічна наука також визначає необхідність створення соціокультурного середовища як якісно нової освітньої системи, що передбачає упорядкованість багатьох взаємопов’язаних і взаємозумовлених цілісних структурних і функціональних компонентів, об’єднаних спільною метою, мотивами, завданнями, спрямованими на формування цілісної творчої особистості (М.Фіцула, Є.Рапацевич, І.Підласий, О.Тюрікова, Н.Гонтаревська, І.Кашекова, Н.Шишлянникова).

Проте технологія навчально-виховного процесу Сахнівської школи ще до кінця не досліджена. Потребує вирішення проблема дослідження, узагальнення та популяризації перспективних педагогічних ідей творчої спадщини академіка АПН України, директора Авторської школи О.А.Захаренка щодо створення виховуючого соціокультурного середовища; удосконалення різних аспектів здійснення  особистісно зорієнтованої виховної діяльності в умовах сільської загальноосвітньої школи, розробки напрямків модернізації виховного процесу, психологізації виховної, профілактичної та корекційної   діяльності сільських навчально-виховних закладів.

 

Гуманістичнва спрямованість

навчально-виховного процесу загальноосвітнього закладу

 

У Сахнівській школі проблема гуманізації навчально-виховного процесу розв’язувалася, як мінімум, трьома шляхами:

¨      гуманізація спілкування;

¨      гуманізація стосунків;

¨      гуманізація навчання.

Зараз важко визначити, що було первинним і що стало визначальним, але витоки цього процесу беруть початок у далеких 60-х минулого століття, коли молоді спеціалісти, серед яких був учитель математики і фізики Олександр Захаренко, приїхали у Сахнівку.  На той час у школі була досить розвинена система позакласної гурткової роботи – і це, безперечно,  один із засобів інтенсифікації і гуманізації навчально-виховного процесу, логічним продовженням  якого стало створення нових гуртків: повітроплавання, електроніки та ін.  Аналізуючи діяльність, досягнення і наслідки роботи цих гуртків, можна з упевненістю стверджувати, що вони стали справжньою школою гуманізму. Втілюючи у життя численні ідеї, всі учасники цього процесу, навчаючись і навчаючи будь-якому предмету шкільної програми, вчилися будувати стосунки на паритетних началах. Гуманізація навчання забезпечувала створення комфортних умов для ефективного спілкування чи – навпаки – неформальне спілкування у ході реалізації спільної мети допомагало вчителям залучати школярів до самостійного пошуку нової інформації і сприяло виробленню необхідних умінь і навичок? Так чи інакше, але  ці складові повсякденного шкільного життя у Сахнівській школі тісно перепліталися, взаємо впливаючи, розвиваючись і народжуючи нові ідеї і нові форми їхнього втілення. Яскравою демонстрацією справедливості цього твердження було спорудження фонтану “Колосок”, і грандіозне будівництво шкільного музею та Палацу здоров’я, і возведення Криниці Совісті -– всього не перелічити…   Справжнім уроком гуманізму та демократії були незабутні щоденні лінійки, на яких педагог-гуманіст крапля по краплі непомітно і ненав’язливо передавав власний життєвий досвід своїм односельцям: учням, учителям, батькам. Авансом на довіру і актом милосердя було введення табеля успішності і вихованості та трьохрівневої системи оцінювання знань учнів.  У порівнянні з грандіозними справами – запуск ракет, будівництво шкільного корпусу, спорудження оранжереї – ці нововведення здаються дрібничками, але навряд чи можливо переоцінити їхню роль у становленні школяра як зрілої особистості, тому що найважче - це визначити рівень власних домагань і досягнень.  І в цьому зв’язку було б доречно висловити ще одну думку відносно того, що саме забезпечувало ефективність Авторської системи Олександра Захаренка. Річ у тім, що найголовнішим пріоритетом діяльності усіх учасників навчально-виховного процесу було не отримання академічних знань, умінь і навичок, а надбання навичок життєво необхідних: від уміння знайти спільну мову з оточуючими (друзі, вчителі, однокласники, батьки, зовсім не знайомі люди) – до навичок трудової і розумової діяльності. Чи – знову ж, навпаки – від уміння щось зробити власними руками до усвідомлення себе як непересічної особистості, що вміє налагодити паритетні стосунки з оточуючими. І в цьому зв’язку звичайний урок у Сахнівській школі дещо відрізнявся від тих уроків, які ми бачили сотні та тисячі. Скоріше він відповідав тим вимогам, які  висував класик гуманної педагогіки Шалва Амонашвілі: «Робіть урок акумулятором життя дітей, цінуйте, любіть і проводжайте кожний урок» [4, 3]. Саме так: урок – це акумулятор, він заряджає дитину на день, на рік, на все життя цікавими знаннями, необхідними уміннями, потрібними навичками і багатими емоціями.

Уся діяльність Сахнівської школи є аргументованим доказом того, що розвиток дитини відбувається тільки в тому випадку, коли вона активно взаємодіє з оточуючою дійсністю. Як розвивається немовля? Охоплюючи здивованим поглядом своїх батьків, яскраві іграшки, предмети побуту, природні об’єкти, намагаючись торкнутися до них рученятками, пробуючи на смак, гортаючи сторінки першої книжечки, вибудовуючи перші пірамідки, дитинка знайомиться зі світом, експериментує, порівнює, аналізує – одним словом, розвивається! У дитячому садочку дитина отримує перші навички соціального становлення, пізнаючи оточуючий світ та навчаючись у взаємодії - і спілкуванні з іншими вихованцями та дорослими -  будувати ефективні стосунки. Цей нелегкий шлях продовжується і в шкільні роки: послідовно і  безупинно відбувається процес формування світогляду юнака чи дівчини. Не завжди цей процес буває легким і безболісним: життя є життя… Педагоги Сахнівської школи психологічно тонко і професійно будували свої стосунки з учнями. Як це не дивно, психологічна наука була в достатній мірі затребувана в педагогічному колективі ще в ті часи, коли вона не була популярною в інших навчальних закладах.  І це дуже важливо! Ще Дистервег писав, що психологія – це «основа науки про виховання». Він визначав кінцевою метою будь-якого виховного процесу «виховання самостійності шляхом самодіяльності». А розуміння самостійності, самобутності, самодіяльності, самовиховання,  самовпевненості, самовдоволення і т.д. – неможливе без самопізнання, самовизначення і самоповаги. У цьому зв’язку було б доцільним торкнутися такої болючої теми, як використання покарань у системі виховної роботи.  У школі Олександра Антоновича Захаренка, як в школі Сухомлинського та інших авторських школах, головним принципом виховного процесу була відсутність покарань. Василь Олександрович Сухомлинський, розповідаючи про власну Авторську школу,  ділився думками, що «дітей можна виховувати тільки добром, тільки ласкою, без покарань. І якщо у масовому масштабі, в усіх школах зробити цього неможливо, то не тому, що виховання без покарань неможливе, а тому, що багато вчителів не вміють виховувати без покарань». І додавав: «Якщо ви хочете, щоб у нашій країні не було злочинців, - виховуйте дітей без покарань!» [3, 26]. Для учнів-сахнівчан найстрашнішим було відчуття, що у шкільному Георгіївському залі слави не буде знаходитися їхня фотографія...

Досвід Сахнівської школи беззаперечно свідчить про те, що процес гуманізації нерозривно пов’язаний з розвитком творчості.  Це стосується усіх аспектів діяльності закладу: інноваційна творчість учительського колективу, самодіяльність і самоврядування учнівської спільноти, допомога і співучасть батьківської громади в усіх шкільних справах.

 

Сільська школа як центр виховуючого середовища

 

Намагаючись забезпечити повноцінний виховний вплив на учнів своєї школи, О.А.Захаренко враховував можливості всіх суб’єктів соціокультурного середовища: педагогічний колектив не тільки підтримував зв’язки з різноманітними закладами, об’єднував їхні зусилля у вихованні учнів, а й фактично досяг того, що школа стала центром культурно-виховуючого середовища.

Процес цей був довготривалим і послідовним: із 60-х років, коли буквально всі жителі села збирались подивитися, як підіймається в небо повітряна куля, зроблена руками школярів, чи стартує ракета із шкільного (!!!) «Байконуру». Перший телевізор, що з’явився в селі, знаходився у приміщенні школи. Не було у Сахнівці байдужих людей, коли починалася спільна робота. Так створювався Музей революційної, бойової слави та трудових традицій села. Тепер це Музей всього села, тому що в ньому зберігаються  експонати про кожну сахнівську сім’ю. Пізніше, у 80-ті роки,  «всім миром», «толокою» фактично власними руками будували корпус для молодших школярів і Палац здоров’я з басейном, спортивним залом, кімнатами для навчання і відпочинку, занять музикою і хореографією. А потім – в єдиному патріотичному пориванні було споруджено  «Криницю Совісті», цей пам’ятник жителям села - жертвам голодомору 1932-1933 років. Оскільки ініціатором  всіх грандіозних справ завжди був шкільний колектив на чолі з директором – Олександром Антоновичем Захаренком, школа стала духовним центром села. Кажуть, що у Сахнівці неможливо провести чітку межу між школою і селом, настільки вони зв’язані органічно. Завдяки цьому Сахнівська школа здійснювала навіть такі функції, які не притаманні  звичайній школі: в далекі 60-ті це був перегляд і обговорення телепередач  у приміщенні школи,  пізніше – урочиста реєстрація шлюбів у шкільному Музеї. Олександр Антонович вважав, що школа – то маленька держава з притаманними їй законами, звичаями , традиціями. Що стосується Сахнівської школи, то громадянами цієї держави були не тільки учні, а всі жителі села.

Але головним було те, що будівництво у Сахнівці відбувалося не тільки заради будівництва. Реалізація грандіозних задумів давала можливість забезпечити раннє залучення дітей до продуктивної праці; використання найрізноманітніших видів праці задовольняло прагнення до змін, що так властиво природі дитини, і чергування декількох видів трудової діяльності; і, головне, діти не гралися в «будівельників», а займалися серйозною справою (у наявності – всі  риси продуктивної праці дорослих). У Сахнівській школі учні, починаючи з 5 класу, мали справжні трудові книжки, в які заносилася інформація про всі види роботи, що виконувались учнем. І все разом доводило твердження В.Сухомлинського: саме в підлітковому віці людина підводить перші підсумки служіння суспільству, якщо вона може озирнутися назад і відчути радість від того, що змогла щось створити власними руками. Але якщо підліток у цьому віці тільки починає пізнавати суть праці не тільки для себе, а й для суспільства – «виростають 17-річні немовлята», утриманці і споживачі [2, 131].

Аналізуючи досягнення Авторської школи О.А.Захаренка як особистісно-розвивальної моделі навчального закладу, неможливо не визначити значення гурткової і позакласної роботи з учнями.  З упевненістю можна стверджувати, що саме залучення школярів до цікавої творчої діяльності в позаурочний час спонукало їх до набуття нових знань і навичок. Фантазер і винахідник Захаренко, закоханий у небо, будучи ще молодим учителем фізики і математики, зумів запалити вогник зацікавленості в своїх учнях. Олександр Антонович розумів, що навчання має обов’язково поєднуватися з багатогранною грою розумових і фізичних сил - тільки в такому випадку навколишній світ буде притягувати дитину, викликати цікавість і прагнення до пізнання життя. Посильна трудова діяльність, крім формування відповідних навичок, наповнює дитячу душу відчуттям радості, щастя і, до того ж, сприяє відкриттю безмежно багатого світу думок. Істина проста і беззаперечна: «фізична праця, яка чергується з навчанням, - захоплююча подорож дитини в світ мрій і творчості» [2, 125], і це обов’язкова умова будь-якої виховної системи.

Олександр Антонович Захаренко, пояснюючи власну філософію виховання, говорив: «Школа без мрії – що птах без крил. Треба відшукати таку мрію, таку ціль, якою б захопились діти, батьки і вчителі. Тоді цікаво жити, навчатися, творити». І далі: «Ми, наприклад, щорічно ставимо перед учнями яку-небудь мету, точніше – готуємо їх до неї. Вона має надихати дітей, учителів, батьків, і якщо діти звикають жити в постійному прагненні – вирішувати певні великі задачі, то життя наповнюється глибоким змістом. І врешті-решт дитина навчиться жити цілеспрямовано» [7, 9]. Такий підхід забезпечував комплексний виховний вплив на учнів. Крім того, реалізація кожного проекту передбачала не тільки участь школярів і вчителів, а й активну допомогу батьківської громади. З цього приводу цікаву думку було висловлено аспіранткою Уманського державного університету С.П. Екало: «Олександр Антонович розширив стіни школи до розмірів села Сахнівки і тим самим залучив батьків до педагогічної орбіти школи»[10, 39].

 

Форми роботи з батьками Захаренко використовував традиційні: звіти школярів і педагогів перед батьками і громадськістю, щоденні лінійки, вітання з днем народження дітей і дорослих, ранкова радіопередача «Говорить школа», вечерні передачі з телерадіостудії, шкільна газета «Дівочі гори». Хто із директорів і заступників з виховної роботи сучасних наших шкіл не знає цих форм роботи? Чому ж більшість батьків так рідко цікавиться проблемами школи? Чому іноді сприймають школу тільки як пункт прийому добровільно-примусових внесків? І яке чарівне слово знав директор Захаренко, що зумів «залучити батьків до педагогічної орбіти школи»? Відповідь досить проста: школа стала-таки духовним центром села, і не тільки тому, що всі були задіяні в реалізації шалених ідей директора, а й тому, що - усвідомлено чи ні -  виховний вплив школи поширювався і на батьків. Вечірні телепередачі, підготовлені вчителями і дітьми, дивилися в кожній хаті. Хіба не цікаво послухати поради, взяти участь в прямому ефірі для батьків? А репортажі з уроків та виховних годин (і таємна думка: може, де промайне і моя дитинка)? А щоденна шкільна лінійка, яку завдяки динамікам можна почути в кожному дворі? Тут вже шила в мішку не сховаєш: завинив чи прославився – все село знає! А каверзні питання «Що? Де? Коли?», що традиційно є складовою лінійки і змушують все село (!) азартно шукати відповідь…

Батьки, відчуваючи увагу і повагу до себе з боку шкільного колективу, відповідали тим же. Розуміючи, що дії педагогічного колективу спрямовані на розвиток дітей, батьки в усіх справах допомагали школі. Яскравим прикладом такої допомоги був той факт, що під час будівництва і Музею, і Палацу здоров’я, і «Криниці  Совісті» учні працювали в бригадах, у складі  яких обов’язково були присутніми і будівельники-спеціалісти з числа батьків. Така робота пліч-о-пліч допомагала створенню абсолютно інших стосунків в категорії «батьки і діти»: спільна мрія-мета, спільна робота і спільна радість після досягнення цієї мети – все це згуртовувало вчителів, учнів та батьків в один-єдиний міцний колектив, діяльність якого була спрямована на створення культурно-виховуючого середовища. Саме під час такої діяльності виникали виховні ситуації, в процесі вирішення яких формувалася власне особистість дитини. Як зазначає Бех І.Д., «виховні ситуації, які створюються у межах особистісно орієнтованого виховання, мають забезпечити розвиток такого рівня свідомості, який би спонукав дитину до самопізнання й самоактивності з тим, щоб вона могла стати творцем духовно багатого життя» [8, 39]. Учні Сахнівської школи протягом шкільного життя вчилися здійснювати і загальні, і цілком конкретні проекти, оволодівали культурою спілкування, набували життєвої компетенції. Виховна система Сахнівської школи в повній мірі ілюструє твердження: виховання як процес відбувається не тільки (і не стільки!) на уроці  чи на виховній годині. «Уроки, виховні години немовби ковзають по свідомості учнів, не зачіпають внутрішнього життя», - пояснював О.А.Захаренко. Він фактично ще з 60-х років минулого століття визначав як основний принцип власної виховної системи те, що стало актуальним сьогодні: виховувати дітей не за допомогою різноманітних заходів, а через ставлення – ставлення до себе, до родини, до оточуючих, до певних життєвих цінностей. А створити умови для такого виховання можна не під час теоретичних розмірковувань про патріотизм, чесність, активність, відповідальність, самостійність, а через цілком конкретну діяльність – реалізацію щорічних «ідей-задумів, якими захоплюються… учителі, батьки, діти. Будучи стержнем діяльності педагогічного колективу, вдало знайдена задумка перетворює школу в дім радості і творчості, де панує взаємовиручка, відчуття причетності до великої справи, власної значимості у здійсненні задуму, а навчально-виховний процес перестає бути обтяжливим і для учня, і для сім’ї» [9, 36].

Цей принцип – визначення особистісного ставлення через організацію конкретної діяльності – був визначальним і в системі шкільного самоврядування. Перш за все, слід відмітити, що самоврядування у Сахнівській школі було не фіктивним, а дієвим і творчим. У великій мірі забезпечувало його ефективність те, що органи учнівського самоврядування мали цілком конкретні і достатньо вагомі повноваження. На кожний тиждень формувалася команда чергових під керівництвом учня, який отримував на цей термін «офіційну посаду» - заступник директора, відповідальний за організацію шкільного життя.  Обов’язки головного чергового досить різноманітні: зранку він відкриває школу, протягом дня турбується про забезпечення порядку, слідкує за прибиранням кабінетів, виконанням домашніх завдань, станом збереження підручників тощо. Головний черговий наприкінці тижня пише наказ за підсумками чергування, в якому має право оголосити подяки або висловити зауваження чи винести догану за порушення. Користуватися такими повноваженнями досить нелегко, але в цьому учням допомагали педагоги-наставники. Що стосується виховних можливостей самоврядування для формування навичок відповідальної поведінки, то навряд чи їх можна перебільшити: розвиток організаторських здібностей особистості, вміння планувати роботу і працювати в команді, розподіляти доручення і здійснювати контроль за їх виконанням – це далеко не повний список тих якостей, які можна виховати шляхом впровадження ефективної системи учнівського самоврядування.